11 вересня

Нє-нє-нє, не про трагіфарс у Нью-Йорку.
Про Піночета, на якого в Україні з незрозумілих мені причин, перепрошую, полюбляють дрочити усілякі прихильники "доброго і розумного царя" та інші ніпрасвєщьонниє любителі рабства і противники свободи. От, наприклад, яка расово поучітєльна дискусія вийшла рік тому в одному з жж-ком"юніті.
11 вересня 1973 року в Чилі почався військовий переворот, в результаті якого було вбито демократично обраного президента, багато журналістів, робітників і взагалі всіх незгодних з диктатурою. Було введено цензуру, закрито усі видання, окрім ультраправих, запроваджено масові викрадення людей і тортури, розвалено економіку країни, яка при Альєнде почала розвиватись.
Типова історія часів перевороту:
Совершенно аполитичная журналистка Камелия Солер, сотрудница буржуазных женских журналов «Росита» и «Конфиденсиас», была застрелена только потому, что надоела солдатам, сжигавшим книги из ее библиотеки. Попытка Камелии доказать, что книга на французском языке под названием «Кубизм» вовсе не является пропагандой кубинской революции и потому не должна быть сожжена, показалась военным верхом наглости: дураку же понятно, что раз марксизм — это про Маркса, то кубизм — про Кубу…

Типовий (на жаль) для Латинської Америки 20-го століття фашистський "каудилістський" режим, як і інші подібні, був встановлений за допомогою США, для яких "червона загроза", яку, на їх погляд, уособлював соціаліст Альєнде, був гіршим, ніж "ідейно і класово близький" Піночет. На Чилі одним із перших були опробувані "чиказькі" неоліберальні реформи - скасування обмежень для руху глобального капіталу через кордони країни, ліквідація всіх соціальних гарантій і пільг, повна приватизація життєво важливих державних інституцій, як-то освіта і охорона здоров"я. "Рецепт щастя" по-неоліберальному дозволяє заявляти про небувалий підйом економіки (звісно, за рахунок утворення велетенської прірви між багатими і бідними). Хай ти будеш тричі фашистом і навіть людожером, ти вписуєшся у дивний новий світ, головне, щоб розумних порад слухався і, не дай Боже, не був "комуністом".
Диктатор тероризував Чилі аж до 1990 року (а фактично, до 98-го, бо після передачі президентського посту, він лишався на чолі армії), а в 2006-му позбавив багатостраждальний світ від своєї присутності (грубо кажучи, здох, не зазнавши покарання за свої злочини).
За іронією долі, "економічний геній" Піночет був звинувачений наприкінці життя не лише у вбивствах і викраденнях, але й у фінансовому шахрайстві.

Для мене досі загадка: чому люди, які в дитинстві, вочевидь, читали ті ж самі книжки, що і я, виростали в тому ж культурному середовищі, що на перший погляд (а іноді і не на перший) виглядають адекватно, ні з того ні з сього починають з піною біля рота виспівувати філіппіки на адресу диктаторів, антилібертарних і антиегалітарних мислителів, вихваляють "сучих синів, але СВОЇХ сучих синів", пишуть воєнно-патріотичний брєд про те, як вони надеруть дупу поганим воріженькам. Який механізм формування рабської, фашистської свідомості?